Не кажи--прости

9

Завдання номер один - скинути коника, бо він або глухий, або псих, але на мої крики комаха не реагувало. Але як це зробити? Власною долонею скинути зі свого плеча коника? Ви що, з глузду з'їхали? Тому я почала стрибати і крутитися в різні боки. Ну, що називається, допрыгалась... комаха дійсно скотилося з плеча... під мій топік!

Напевно, в такому шоці Наташа ще ніколи не бувала. Та й тварини в парку теж розважалися, тому що тепер я з подвоєною силою заволала вже в третій раз. Сподіваюся, у них не дуже тонкий слух? Зате тепер активізувався коник - він, мабуть, помітивши навколишню темряву і замкнутий простір, подумав, що я все-таки виявилася його смертю, і вирішив, у що б то не стало, вижити! Смикався в усі сторони. На щастя для всіх оточуючих, я тепер вже не верещала, а тихо поскуливала кожен раз, коли шкірою відчувала дотик коника.

Напевно, діти злякано розбігалися, коли бачили, що у якоїсь тітки кофта стала жити окремим життям: смикається сама по собі! Звідки бідним дітям знати, що у мене під кофтою почалася третя світова війна?

Мені однозначно потрібна була допомога! І вона прийшла, якщо можна так висловитися. Тема, до цього спостерігав збоку, але здивований моїм 'танцем' з коником, прикрив мене собою і самостійно дістав нещасну комаху, яке я проклинала усіма відомими карами. Було, звичайно, дуже ніяково, через те що Артему доводилося лізти мені під футболку, і... загалом, я закрила обличчя долонями, подумавши про те, що рано чи пізно це все закінчиться, а я поки нічого не хочу бачити.

І тільки коли зрозуміла, що хлопець міцно притиснув мене до себе, відчула... захищеність. Це було саме тим почуттям, якого мені завжди не вистачало. Зазвичай, коли я ходила по вулиці, приміром, з Петриком, і де-небудь поруч стрибав коник, я теж лякалася і обіймала хлопця. Але все це знову ж таки було не тим. Може бути, у мене працює лише самонавіювання, і я підсвідомо шукаю в Темі плюси (хоча куди вже більше)? Тепер він ще й мій герой. Ну як його можна не любити?

-Бояк, - видихнув хлопець. А я так і стояла із заплющеними від переляку очима, і тільки продовжувала міцно обіймати Артема. - Ти тут весь народ розлякала.

-Напевно, треба мною тут всі ржали, як коні? - поцікавилася я.

-Ні, всі щиро переживали за тебе. Висували різні варіанти, як допомогти дівчині, що зійшла з розуму.

-Так я тобі й повірила, - хмикнула я, досі чуючи смішки далеко. - А цей... ця гидота рідкісна, коротше! Живий хоч?

-Ти про коника чи що? - поцікавився він. Я згідно пискнула. - Живий, хоча, здається, ти пошкодила йому лапку.

-Так йому й треба, - беззлобно зітхнула я. Тільки у мене так виходить - страшенно бояться цього самого коника, а потім ще й переживати, як там його здоров'я. Ну, точно ненормальна. Не дарма мені тато каже, що іноді у мене однозначно з'їжджає дах, а тому її повернути не так-то просто.

-І, до речі, якщо це тебе відверне від тяжких дум про нещасний комаху, - Тема глибоко зітхнув, що я мимоволі зацікавилася, - я хотів приховати від тебе цілком очевидний факт, що ти мені дуже подобаєшся, Наташ. Не знаю, чи стало це для тебе новиною, але... ось...

Новиною?! Так мою шоку немає меж! Ні, зрозуміло, звичайно, що він зі мною возитися не тільки з-за дурного спору, але, все-таки почути підтвердження своїм здогадам, вимовлене абсолютно серйозним тоном і в здоровому глузді - це дорогого коштує. Я навіть і не чекала від нього, яких би то ні було, зізнань найближчим часом, все думала, що спочатку нам треба трохи звикнути і розібратися в почуттях. Я-то завжди думала, що хлопцям потрібно довго все зважувати, перш ніж приймати серйозні рішення і зізнаватися у своїх почуттях. Мені відразу стало зрозуміло, що я закохалася. Таке відчуття, що я знала ще тоді, коли зустрілася з ним на вокзалі.

Може, нас все-таки щось пов'язує? Адже не дарма ж ми так потребуємо спілкуванні один з одним!

-Тепер я маю право задати своє питання, і, сподіваюся, отримати на нього чесну відповідь, - заговорив таким же впевненим і спокійним голосом хлопець. - Якщо ти мені дуже подобаєшся, то, як же ти ставишся до мене?

Це був закономірний питання, і, чомусь почувши його, я ні секунди не замислювалася про те, що я відчуваю до Громову. Люблю. Звичайно ж, люблю, інакше і бути не може!

-Ти мені дуже подобаєшся, - цілком серйозно відповіла я, тому що зараз було не до жартів. Ця розмова - він дуже важливий для нас обох. Фактично, зараз ми стаємо ще ближче один до одного, і я не відчуваю розчарування. Все дуже правильно, все так, як і повинно було бути спочатку, якщо б я не выпендривалась два роки тому.

Можна було подумати, що на цьому наша чудова прогулянка закінчилася, але ні - ми гуляли далі. Правда, я ходила вічно збентежена: то люди на мене косо дивляться, після влаштованого мною вистави з коником; то на мене дивиться Артем, і від цього я ніяковію ще більше - хочеться зацілувати до смерті, але... не на людях же вмирати! Ми подивилися на ще одне моє улюблене тварина - жирафа. Все-таки, чим-то мені подобається це величне і, місцями, незалежне створення. Потім ми з Темою одночасно згадали рекламу Skittles з жирафом, посміялися (бідні перехожі, вже втомилися на нас підозріло дивитися, і відкрито дивилися з неприязню).

Повільно обходячи весь зоопарк, ми дійшли до вовка. Він нічого незвичайного з себе не представляв, лежав під деревом, ховаючись від палючих променів сонця, і, здається, спав. Неподалік від нього був пеньок, на якому лежав величезний шматок м'яса. Але бідна тварина мабуть настільки втомилася від такого способу життя, що вирішило пару деньків поголодувати - тому м'ясо лежало собі на пеньку і поджаривалось.

Тут було нудно, всі люди проходили мимо, а я ось чомусь зупинилася. У мене взагалі особливе ставлення до собак, варто тільки згадати нашого далматинця, якого, на жаль, довелося віддати через що з'явилася у мами алергії. Втім, він жив тепер у наших хороших знайомих, і ми могли в будь-який час прийти до нього, погратися, погуляти - коротше, зробити все, що душі завгодно. Але за песику я нудьгувала. Зараз же, побачивши в клітці вовка, мені стало його шкода - він цілий день замкнений у клітці на самому сонці, ховається під жалюгідним кущиком, схожим на дерево. Була б можливість, розпустила весь зоопарк, не замислюючись... хоча ні, коників б залишила - аж надто вони мене дратують!

Поруч стояв чоловік з сином. Взагалі незрозуміло, чого вони тут зупинилися, якщо всі нормальні діти бігли повз, ганялися за найвидовищнішими тваринами. Хоча, може бути, хлопчику теж стало шкода нещасного вовка? Так ми і стояли - я і хлопчик подумки шкодували загнаного вовка, а Тема і батько хлопчаки - чекали нас.

-Сина, давай підемо далі - там зебри попереду, - зітхнув чоловік. О, зебри це круто! Почувши про зебрах, я вже збиралася розвертатися, але репліка хлопчика змусила мене не просто зупинитися, але і вибухнути черговою порцією сміху. Втім, так сталося з усіма, хто проходив повз нас.

-Тату! - каже хлопчик і ткнув пальцем у напрямку нещасного шматка м'яса. - Це що?! Все, що від бабусі залишилося?!

Кумедний малюк, звичайно! Якби я була такою тямущою у дитинстві! Адже ніколи раніше в голову таких ідей не приходило, а зараз ось задумалася - що ж це там такий годують вовків, що вони вже їсти не хочуть? Може їм реально по бабусі на день приносять?

Пройшовшись по решті 'експонатів', ми все-таки поїхали додому. Я чомусь моторошно втомилася і навіть ноги відвалювалися, Тема просто виглядав спокійним, як кіт, объевшийся сметани (хоча, в сучасному світі правильніше буде сказати 'кіт, обожравшийся вискаса' - в однієї моєї знайомої кошак морду від молока зі сметаною верне, зате цей віскас по декілька пачок за день уплітає).

-Чудовий день, - зітхнула я, коли ми вже під'їжджали до будинку. Так не хочеться розлучатися! - цього я, звичайно, не стала говорити шкідливому Темке, так як рано йому ще такі одкровення чути. От коли...

Стоп! Ну, про що я взагалі? Хіба плануються у мене спільне майбутнє з Артемом? Навіть якщо... не варто зараз про це замислюватися.

-Ага. Особливо танець з коником, - простягнув весело Громов. - О, це виглядало так сексуально!

-Ти думаєш? - поцікавилася я, нітрохи не зніяковівши. Навпаки, мені було цікаво дізнатися, що про мене в цей момент думав Тема. Я думала тільки про те, що я незграбна танцююча кобила.

-Навіть якщо б це був справді танець, вже без нещасного комахи, я б думав про тебе точно так само, - несподівано зізнався хлопець, ніжно посміхнувшись. Ніколи не знала, що про гидот можна так ніжно розмовляти.

-Якщо б це сталося з тобою, я б подумала, що ти позбувся розуму, - зітхнула я, вирішивши бути чесною до кінця.

-Ну ось. А я так сподівався на твоє розсудливість.

Ми обидва засміялися.

Коли машина плавно пригальмувала біля під'їзду батьківського дому, я знову згадала про те, що нам доведеться розлучитися на енну кількість часу. Плюс, жахливі думки все частіше стали відвідувати мою ясну голівку: наступна наша зустріч буде останньою, і що буде після наступного побачення - я не знаю. Невідомість лякає і не дає повністю розкритися. Хоча, після сьогоднішнього дня з'явилася надія - це так важливо для мене.

-Нат, я завтра їду у відрядження на тиждень, - посвятив у свої плани мене хлопець. - Нічого особливого, просто, якщо ти будеш дзвонити і не додзвонишся - очевидно, я буду поза зоною доступу мережі.

-О, - я задумалася. Значить, цей тиждень ми точно не побачимося. Жааалко.

-Ти ж будеш нудьгувати, красуня?

-Ну, я подумаю над цією пропозицією.

-Подумай, моя хороша. Добре подумай.

На пару секунд я прикрила очі, насолоджуючись звучанням словосполучення 'моя хороша'. Ніколи не думала, що почую таке від Громова, і тим більше не думала про те, що мені це дуже сподобатися!

-О'кей, - я відкрила двері, збираючись виходити.

-І все? А поцілувати? - дещо здивовано з обуренням виголосив він, немов примхлива і невихована дитина, чиї батьки тільки що пройшли повз вагончика з найсмачнішим морозивом. - Хіба я сьогодні не заслужив коротенького прощального поцілунку?

Замислившись, я змушена була погодитися з тим, що він-то ще як заслужив. Адже і ця наша зустріч, як і три попередні, дуже ясно відкластися в моїй голові. І нехай в кінцевому підсумку з нас не вийде нічого путнього, я все одно з надзвичайною теплотою згадуватиму ці дні, ці зустрічі, ці слова і ці поцілунки в його машині під вікнами будинку. Зачинивши двері, я вирішила, що мені доведеться трохи затриматись...

* * *

У житті кожної людини зрідка виникають питання: а чи шкодую я? Коли я була маленька, звичайно, не замислювалася про це, але потім, коли після якогось позитивного або негативного події проходить енну кількість часу, починаєш замислюватися про те, що можна було б все зробити по-іншому. Іноді ці випадки несуть за собою грандіозні наслідки, які можуть перевернути твою розмірене життя з ніг на голову. І тоді вже виникає питання 'чи шкодую я'.

Вранці двадцятого липня я прокинулася саме з цим питанням. Просто в якийсь момент зрозуміла, що не зможу вже без Артема. Що закохалася по вуха, остаточно і безповоротно. Ми зідзвонювалися кілька разів на дню, і вчора Тема, нарешті, повернувся в місто. Відчуття того, що ми знову з ним десь поруч, так близько і водночас так далеко - це непередавані відчуття. Бо в душі я радію і вже давно рвуся до нього, але невидима досі ланцюг, звана розсудливістю, стримує мене. І я гасаю: бігаю по кімнаті туди-сюди, намагаюся вгамуватися.

Чи шкодую я, що все так сталося? Що на моєму шляху зустрівся Тема?

Ні крапельки не шкодую.

Ось тільки відповівши собі на це питання, я зрозуміла, що пропала. Що мені все одно, які будуть наслідки, мене не лякає перспектива майбутнього розриву відносин з Петриком - для себе я вже давно вирішила це питання. Петя - прекрасна людина, дуже добрий, люблячий, чуйний. Але у нас з ним нічого не вийде - адже ми з ним зовсім не підходимо один до одного. І як же я раніше цього не помічала? Все у нас ідеально, все правильно, прям як на поличці розкладено. Жодної сварки за останні півроку, і взагалі - живемо душа в душу. Це ж... нудно. Як же я раніше так жила?

Але, відхилимося від теми жалю до свого життя, і повернемося до теперішнього часу. У мене сьогодні був незвичайний день. Коли мені було вісім років, мої батьки розлучалися. О, це було жахливо... напевно. По правді кажучи, я нічогісінько з того періоду не пам'ятаю - маленька була. На мені це час позначилося дорогими подарунками - це татуньо намагався задобрити улюблену донечку. Ну, а так... помітила, що тато тепер з нами не живе. Але, з іншого боку: менше народу - більше кисню, так адже?

Сашка в той час, звичайно, дорослішими був, все вже розумів - від нього-то я і дізналася всю цю історію докладніше, коли виросла і почала розбиратися у відносинах між чоловіками і жінками. А діло було так - моєму папуличке стало нудно. Так, уявіть собі! У чоловіків за сорок іноді трапляється така штука, що зветься 'кризою середнього віку'. Вони дивляться на своє життя з боку: прекрасна дружина, син, дочка маленька росте, машина, чотирикімнатна квартира в центрі міста з євроремонтом, дача за містом, з роботою все просто чудово, ну, а найголовніше, що самі вони ніби як ще нічого - жирок не звисає, виглядають солідно. І тоді прилітає птиця така з противним назвою 'коханка'. А птах, судячи з усього, не проста, а золота. Ну, тут вже все зрозуміло - яким життям можна зажити з красивою і молодий бабою! Хоча, спочатку, звичайно, папа хотів просто розважитися, спробувати, як це - зраджувати дружині (цікаво, напевно). А потім все закрутилося, завертілося, і вже перестаєш що-небудь думати - птах голову запаморочила!

Тоді вона завагітніла. Звали дівчину Анною, працювала з татом разом. Виглядала завжди такою доброзичливою, з моєю мамою весь час була ввічлива, на 'Ви' до неї зверталася. А потім пузо викотила і зажадала - одружуйся, каже, на мені. Ну, а тато ж чесний чоловік. З одруженням, правда, туго - багатоженство в Росії заборонено. Довелося розлучатися. Ви не подумайте, що я до цього так легковажно ставлюся - в ті часи мамі стільки всього довелося пережити. Вона залишилася з двома дітьми на руках, і не знала, як їй бути далі. Папа, звичайно, відразу сказав, що колишню сім'ю напризволяще долі не залишить, і буде матеріально нам завжди допомагати. Але мама була горда, гроші брати відмовлялася, говорила, що і сама зможе заробити. Воно і правильно: я б на її місці так само вчинила.

Дитинча народився. Хлопчисько. Назвали Миколою, на честь папи - це мабуть новоспечена дружина підмазатися так вирішила. Хлопчик був непоганий, симпатичний, світловолосий - це факт (папка у мене темноволосий і мимра ця його теж фарбована блондинка). Ну, хіба мало, через покоління передалося - хто вже в наш час на це звертає увагу.

Через три роки виявляється, що Колька виявився не татовим сином. А сказав йому цю чудову новину його кращий друг, Вадим Гаврилович. Ну, тато, не будь дурнем, не повірив цьому, але друг порадив йому зробити ДНК-експертизу. Моєму батькові, звичайно ж, стало цікаво - звідки така цікава інформація з'явилася-то. Вадим Гаврилович зізнався, що лише підслухав жіночі розмови, але, не дарма ж вони, баби, цю тему зачепили! Папа довго не хотів цьому вірити, все спостерігав за пацаном, а потім... почав бентежити його, і через місяць після розмови зі своїм другом він зважився зробити тест. Так він дізнався, що Микола був не сином, а вже чиїм - так і залишилося таємницею.

Посварившись зі своєю птахом-коханкою в пух і прах, тато з'їхав від неї і вирішив взагалі якийсь час пожити окремо, переосмислити цінності і привести думки в порядок. У ті славні дні 'мозгоправия' він і зрозумів, яким же дурнем виявився, і на що проміняв свою прекрасну життя три роки тому. Тоді він вирішив знову завоювати серце по-справжньому улюбленою жінки - моєї мами. Але тут все було не так просто, як з птахом-коханкою. Мама була не просто ображена, вона була ще й принижена, пригнічена і морально спустошена. Вона тільки звикла до самотності, тільки навчилася жити заново, встала на ноги, знайшла високооплачувану роботу - а тут життя знову круто змінюється. Але моя мама, звичайно ж, не впала відразу до ніг свого колишнього чоловіка, а навіть навпаки дала відкоша. Скористатися дітьми у тата теж не вийшло. Загалом, довелося папеньке мою добряче попотіти, щоб знову завоювати мамине довіру і довести їй, що більше ніколи ні на кого не проміняє.

Ця історія не пройшла безслідно. І, хоч в розлуці батьки прожили всього три роки, вони обидва часто з сумом згадують ті дні. Три роки - це адже теж дорогоцінний згаяний час, яке вже не повернеш і не виправиш. В пам'ять про ті події щороку в день свого розлучення батьки з самого ранку роз'їжджалися в різні місця (мама поїхала до бабусі і дідуся, а папа все до того ж Вадиму Гаврииловичу), і рівно добу проводили в розлуці. Цим вони нагадували й собі (і нам - дітям) що таке зрада і які глибокі рани вона залишає в серцях своїх жертв.

Сьогодні був саме цей день - день розлучення, який в звичайних сім'ях не святкується, а у нас вважається чи не головною подією року, нарівні з Новим роком та всіма днями народженнями.

Також цей день був знаменний не тільки перерахованим вище фактом. Сьогодні повинна була відбутися п'ята з обіцяних п'яти зустрічей з Темою. І тому я страшенно переживала. Я не знала, чого чекати, тому всі ранок моторошно нервувала. Що буде з нами далі? О так, це питання мені вже порядком набрид.

Ми повинні були зустрітися ввечері - як я зрозуміла, мене теж чекає щось особливе. Як я це зрозуміла? Боже, краще не задавайте мені таких питань: жіноча інтуїція воістину дивна штука.

Але до вечора залишалося ще багато часу, а мені треба було чимось себе зайняти, щоб менше переживати. Тому, коли мені подзвонили подруги, про яких я зі своїми вічними проблемами вже почала забувати, я дуже зраділа і погодилася зустрітися на нейтральній території - в кафе Сільвія, яке славилося гармонійними бежевими відтінками інтер'єру, заспокійливими після важкого робочого дня, і своїми смачними тістечками у всьому місті (я б додала в усьому світі). Тут же працювала знайома офіціантка мені Христина, яка завжди обслуговувала нашу невеличку компанію, а іноді і зовсім приєднувалася до нас.

Я запізнилася. Втім, дівчата не особливо засмутилися. Обидві виглядали задоволеними-предовольными і, до моменту мого приходу, обговорювали своїх хлопців. На кілька секунд я їм позаздрила, адже у них в житті все чудово. Звичайно, були свої "цікаві" обставини, які парочкам довелося пережити. Але зараз в їх життях спостерігалася гармонія, а це було саме тим, чого мені зараз не вистачало.

Про що можуть розмовляти такі курки, як ми? Ні, не про шмотках. І плітки нас теж не цікавлять. Хлопці - це так. Тут є що обговорити 'з почуттям, з толком, з розстановкою'. Ось у дівчат особисте життя протікала чудово, тому вони охоче розповідали, як у них все добре, і які уважні їхні другі половинки. Хтось може подумати, що вони надходили егоїстично - але це було не так. Адже, в якійсь мірі, якщо мені відкинути свої проблеми, у мене зараз все теж дуже навіть нічого. Розмови Ірки і Коті я слухала дуже уважно, а потім приміряла до себе і Артему ті чи інші ситуації.

-Гаразд. Ми, звичайно, квочки щасливі, можемо довго про себе базікати, - зітхнула Ірка, помішуючи ложечкою міцну каву. - Ти краще про себе, мати, розкажи! Що та як? Ми он про Тему вже давно нічого не чули, та Кошеня? Нам же цікаво!

-Про що ви? - Ната охоче "включила" дурку.

-Нат, ти нам локшину на вуха не вішай. Ти думаєш, ми не в курсі, що ви тут за нашими спинами зустрічаєтеся? Не забувай, що Темка - кращий друг Кіра, - зітхнула Ірка... і тоді я почервоніла. Як я могла забути про це? Ось ідіотка, всі приховую і приховую, а подруги-то у мене вже давно все знають! - У вас сьогодні п'яте побачення.

-Ви й це знаєте?! - зовсім зажурилася я. Конспіратор з мене ніякий.

-Скажи спасибі Ірі за її прекрасний слух, - хихикнула Котя, кинувши веселий погляд на Мишкіну. - Вона підслухала все. Втім, Котайский і без цього голосно розмовляє. Мабуть, з народження у нього голос гучний!

-Не наговаривай на нього, - вступилася за улюбленого Ірка. - Нормально він розмовляє, це у тебе... вушка занадто великі, все чують!

-Та ну?!

-Так! Між іншим, якщо б він не говорив так голосно, ми б взагалі нічого про кращій подрузі не знали! І... може, він знає, що ми подслушиваем? І спеціально голосно говорить. Щоб ми не напружувалися.

-Уті-путі, - засюсюкала Костя, але піймавши недружній погляд подруги пішла назад. - Та не зырь ти на мене, як на ворога народу! Хороший у тебе Кір, хороший, що ти мене дуру слухаєш?

-А щоб не наговорювала.

Вислухавши їх перепалку раніше, я б довго сміялася. Більш того, я б ніколи не зрозуміла почуття Іри, що захищає свого хлопця з-за якоїсь дрібниці. Зараз, коли я підросла, коли з'явився Тема, я розумію, що скажи хто-небудь хоч одне погане слівце в бік Громова, і я б показала цьому генію, як виглядає життя в пеклі. Я всім горлянку перегризу за свого хлопця!

Про Боже! Катастрофа! Я тільки що подумала про те, що Артем - мій хлопець. Шизофренія прогресує! Невже це означає, що я хочу цього? Хочу бути з Артемом разом назавжди? Невже тут зовсім не пахне звичайної закоханістю, а справжньою любов'ю?

Все виявилося серйознішим, ніж я могла думати.

-Громова, ти куди полетіла? - Кошеня пощелкала пальцями біля моїх очей.

-Я нікуди не летіла, - фиркнула я. - Самі винні! Це ви тут заболт... Стоп! Стоп-стоп-стоп! Як ти мене тільки що назвала?!

-Громова? А що? Звикай! - усміхнулися дівчата.

-Звикати? - похмуро поцікавився я. Будь у мене зараз в руках не меню ресторану, а меню самих витончених вбивств, я б вже давно вивчала вміст цієї об'ємної татуся.

-Ну так. Тобі хіба не хочеться бути Громовий? По-моєму, тобі це як раз підходить! Громова Наталія! Ір, класно звучить?

-Нічого не класно! - обурилася я. - І взагалі, що це з вами? Раніше ви мене ні з ким не сватали!

-Раніше в тебе таких Артемов не було, - зі знанням справи кивнула Ірка.

-З яких це пір я повинна хотіти вийти за нього заміж?

-А це вже ми хотіли довідатися! Розповідай, красуня! А то нам вже набридло чути від Кіра!

-Він вам розповідає?

-Подслушиваем, говорили ж! Не придирайся до слів!

Важко зітхнувши, я розповіла подругам все, як є, приховуючи від них лише деякі моменти, про які ні з ким ділитися не хотілося. Дівчата слухали мене з непередаваним інтересом, дивувалися кожному сказаному мною слова, по кілька разів могли щось перепитувати і часто перебивали, щоб запитати щось таке, від чого голова йшла обертом. Загалом, знущалися дівчинки наді мною, як могли!

-Це все дуже і дуже серйозно! Але, тим не менш... ромааантика, - протягла зневажливо Ірка, коли я зім'ято закінчила розповідати про себе і Темі.

-Ага, - погодилася Котя.

-Та нічого такого немає, - упиралася я, хоча внутрішньо з цим погодилася.

-Як ні, коли є? Ось дуська! Вистачить нам голови дурити, і себе мучити! Ну, подивися сама, як він до тебе ставиться? Як дивиться на тебе? Ти ж дівчина, повинна міркувати, коли ти подобаєшся хлопцю, а коли ні...

-Я культурно промовчу...

-...І взагалі... чого мовчати? Ось він тобі подобається?

-А то не зрозуміло!

-А ти скажи! Вголос скажи!

-Так, Артем мені подобається! - не стала я заперечувати очевидного факту.

-Відмінно. Тоді чому ти не можеш повірити, що він тебе любить?

-Чого? - тут же збентежено перепитала я. - Очманіли ви, дівчатка! Не любить він мене!

-Ось! Ти не можеш в це повірити! А якщо це так?

-Ні!

-Так! Він тебе любить!

-Ні!

-Любить! - протестувала Кошеня.

-Які у Вас цікаві розмови, дівчатка, - почула я підозріло знайомий голос прямо у себе над головою. Широкими від жаху очима я перевела погляд з одного усміхненою подруги на одному і зрозуміла - підстава! Вони здали моє розташування Громову - адже інакше він би не зміг мене знайти! От же... зрадниці.

Тема по-хазяйськи поцілував мене в лоб, а потім присів поруч і без усякого сорому чмокнув мене ще раз, тільки тепер прямо в губи - не дивно, що мої бідні щоки придбали яскраво-червоний відтінок. І все ж, я так за ним скучила, що, коли хлопець міцно притиснув мене до себе, дозволила собі розслабитися і насолодитися міцними обіймами коханої людини, і мені все одно, що про це подумають подруги!

-Так, у нас тут весело, - пирхнула Ірка, покручивая в руках свій телефон - готова своїми здоровими зубами заприсягтися, що це вона здала моє розташування Громову! - Ось скажи, ти Натку любиш чи ні? Ми доводимо тут, що ти до неї не байдужий, а вона не вірить!

Померти і не встати! Я ще ніколи не намагався подумки розчленувати людини, але сьогодні успішно це вміння практикувала - Котя вже подумки вибачалася, і тепер теж дещо здивовано дивилася на поруч сидить Іру. Але, що стосується останньої... вона була непохитна, і щиро вірила, що не зробила нічого поганого.

-Тим, можеш не відповідати! Не звертай на цю дурочку уваги, вона у нас сьогодні бунтує! - заторохтіла я, щоб розрядити обстановку. Артем не зводив своїх серйозних очей з моєї подруги, і я починала хвилюватися - дружба дружбою, але в особисті відносини Ірці лізти не варто.

-Чому ж ти не віриш, Наташ? Я тебе люблю, це ж і так зрозуміло! - жартівливо відповів він, але я так і не зрозуміла, правда це була чи жарт. Я, звичайно, в знак подяки чмокнула Артема в щоку, ми всі посміялися, але тепер в моєму житті біля рядка з написом 'любов' з'явився жирний знак запитання.

Посидівши для пристойності ще пару хвилин, ми пішли.