VGAME. Нові боги Сораносекай

Наближення мрії в наших руках

Щастя, що зненацька звалилося Маринці на голову, вигнало всі раціональні думки геть. На такі випадки в неї зазвичай була Саніна, але цього разу навіть розсудливій подрузі не вдалося привести до тями шалену геймерку.

- І ти погодишся? - звела брівку Олекса та схилила голову набік - ознака крайньої недовіри.

- Ще б пак! Від таких запрошень не відмовляються, - сяйнула посмішкою Петренко. Хоч вона знала Олексу як себе, цього разу всі зовнішні ознаки проігнорувала й щиро раділа, не звертаючи уваги ані на інтонацію, ані на міміку подруги.

- А як батьки на це відреагували? - зітхнула Саніна, визнаючи, що здоровий глузд у цю голову сьогодні точно не пролізе.

- Я їм ще не казала, - зітхнула Маринка, з досадою поглядаючи кудись собі під ноги.

- Ну ти даєш, - Олекса похитала головою, не в змозі передати всю гаму своїх почуттів, а потім спитала: - Що з навчанням робитимеш? Не можна ж щороку академку брати. Ні, в принципі, мабуть таки, можна, але...

- Доведеться перевестися на заочне, - відповідь на це питання Мара вже знала, хоч і не уявляла, як повідомить про це батькам.

- Батько тебе вб'є, - прочитала думки подруги Саніна.

Петренко зробила нещасні очі. Розмови з батьками вона дуже боялася, але опинитися в Сорані хотіла понад усе. Світ став для неї нав'язливою ідеєю, мрією, метою усього життя. Бажання повернутися туди, щоб відчути подих чарівної реальності та поринути у нові пригоди, викликало відчуття свербежу в тілі.

Здолати незвичайних створінь, розвідати таємні землі, поспілкуватися з розумними НПС, побачити як квітне та розвивається казка - ось чого прагнула душа. Минулого разу було лише швидкоплинне торкання, яке лише розбуркало апетит. Геймерка не встигла розсмакувати перебування у грі. Дізнатися більше про професії. Відвідати різноманітні міста. Адже тоді вона встигла дійти лише до одного міста, окрім базового. Та багато де ще не була. Данжі, секретні локації та кліматичні зони - всього навіть не пригадаєш одразу.

Тому за мить вона рішуче розвернулася до екрану. Система нарешті завантажилася й можна було перевірити пошту. У той самий момент телефон надіслав повідомлення про те, що їй дзвонили з невідомого номеру. У грудях тривожно затьохкало передчуття. Пропущених від цього абонента було вже декілька. Й Мара не втрималася та передзвонила. Перший гудок ще не встиг завершитися, коли в слухавці пролунало:

- Курода слухає.

- Ам... Коннічіва*...

Всього лише мить на роздуми, але скільки різних думок пролетіло у голові дівчини. По-перше, вона одразу впізнала голос японця. Навіть якби він не назвав своє ім'я, Петренко впізнала б його. По-друге, з переляку їй здалося, що він відповів японською. А ще ціла купа спогадів промайнула в голові від їхнього першого знайомства до швидкого офіційного прощання.

- Коннічіва, Марина-сан, - полегшено видихнув Такеші. - Добре, що ви передзвонили. Я маю справу до вас.

- Як-ку? - на мить їй здалося, що директор зараз скаже, що плани змінилися, й на неї насправді ніхто не чекає.

- Хочу запропонувати участь в проекті VGAME у якості модератора.

Зависла тиша. Марине серце калатало, а в голові паморочилося. Тільки тепер вона зрозуміла, що все це не сон і не розбуркана уява. Курода ж не наважувався продовжувати через те, що очікував моментальної згоди. А дівчина, схоже, вагалася...

- Умови роботи згідно законодавства вашої країни, - почав він процедуру перемовин. - Заробітна плата остаточно буде обговорюватися на зустрічі, але...

- Мені нададуть все необхідне обладнання? - невідомо чому, але Петренко очікувала якогось підступу, бо все не може бути на стільки чудово?

- Авжеж, - здивовано відповів японець.

- І я зможу грати скільки захочу? - а ось це питання було очікуваним.

- Ні, - зітхнув він. - Існують обмеження робочого часу зумовлені законодавством.

- Я не зможу грати у вільний час? - не повірила власним вухам Марина. До чого тут законодавство? - На це я маю право.

- Боюся також є обмеження медичні, - обережно відповів Курода.

- Медичні? - здивувалася дівчина, але швидко перемкнула увагу на нагальне: - Не важливо. Коли можна починати?

- Дуже швидко, - пролунала негайна відповідь.

- У мене сесія за тиждень почнеться, - у голосі забриніло благання. - Й поки я її не завершу...

- Нам знову доведеться вас чекати, - хмикнув Курода. - Але, гадаю, це прийнятно.

- Дуже на це сподіваюсь, - підстрибнула на кріслі Марина. - Я дуже хочу працювати.

- Радий це чути, - несподівано тепло сказав Такеші. Відповіді не було й чоловік продовжив: - Ви можете спитати мене ще щось. Все, що вас цікавить.

- Я подивлюся документи, - швидко відповіла дівчина, вона більше не хотіла бути в очах директора не достатньо професійною. - Гадаю там є відповіді на ті питання, які мені навіть на думку не спали б.

- Гадаю, що так, - розчарування в голосі Петренко не відчула, хоч воно там і було.

- Добре... Ну, тоді до побачення.

- Так... Чекатиму на зустріч.

Марина завершила розмову і перевела погляд на Саніну. Не менш як на хвилину дівчата завмерли одна навпроти одної. Першою відмерла Мара. Вона підскочила до подруги й міцно стиснула її в обіймах.

- Це не сон, Олексо! Це не сон!

Саніна закотила очі. "Знову мізки вимкнулися". Довелося змиритися з неминучим та щиро порадіти з подругою. Дівчина відповіла на обійми й також застрибала. 

Марина вирішила відкласти розмову з батьками до кінця сесії, коли вона успішно здасть екзамени, напише заяву про переведення, підготує "місце приземлення" у Києві. 

Цього разу японці не надто опікувалися працівниками - безкоштовного житла та харчування не надавалося. Тож усе доведеться робити самим.

Вдень Петренко вела бурхливу діяльність з підготовки до нового життя, спілкувалася з викладачами про можливість здати іспити достроково, оформлювала документи про переведення, дзвонила орендодавцям столиці. Вночі закінчувала із замовленнями клієнтів, що вже були майже завершені, писала курсові та реферати, щось учила.

За два тижні Марина схудла до стану подіумної моделі. Очі на худому обличчі видавалися ще більшими та горіли шаленим вогнем. Й на людей вона не кидалася тільки тому, що не було сил на зайві рухи. Але винагородою за всі страждання було те, що половину сесії до того часу вона вже здала. Викладачі здебільшого йшли на зустріч студентці, що несподівано здобула таке шалене тяжіння до їхнього предмету. Й окрім благань про залік приносила ще й результати своєї роботи та якісь знання.

Саніна на потуги подруги дивилася з жалістю, але особливої допомоги надати не могла, адже сама посилено готувалася до власних іспитів та захисту диплому. Лише ввечері зустрічалися дівчата. Трохи ділилися враженнями минулого дня й поринали кожна у свої турботи.

Єдиний, хто був трохи при тямі у цій ситуації - Шинкевич. Він зі своїми справами більш менш впорався й допомагав як міг. Періодично підвозив дівчатам припаси та контролював їхнє вживання. Виконував деякі доручення Маринки. Наприклад, мотнувся до Києва, щоб подивитися на житло. Щоб зекономити енергію та гроші на перший час вирішили винайняти одну квартиру на двох. А потім, якщо виникне потреба, роз'їдуться по власних домівках.

В принципі два геймера в одній квартирі та в різних кімнатах навряд чи будуть заважати одне одному, тож друзі надто цим не переймалися.

Наблизивши все, що можна наблизити та здавши все, що можна було здати, Маринка трохи розслабилася й наступний тиждень провела у більш спокійній атмосфері. Савелій той зовсім поїхав обживати нову квартиру та ставати вже до роботи.

Отримавши перепочинок, Петренко вирішила не ховатися у грі від неминучого, й рішуче зустрітися зі своїм головним страхом: поговорити з батьками.

____

* (яп.) Доброго дня