VGAME. Нові боги Сораносекай

Коли відчай змінює надія

Дівчата мовчки жували свої сніданки, розмірковуючи кожна про своє. Перевага справжніх подруг в тому, що в їхній компанії можна не тільки ретельно все обговорити, а й спокійно помовчати.

Марина завершила з їжею перша, виринула зі своїх думок та подивилася на задумливу Саніну.

- А тебе що турбує? Ти після екзаменів зазвичай більш активна. Будуєш плани про те, де відсвяткуєш, коли зустрінешся зі своїм Санею.

Олекса мовчки знизала плечима й якось надто завзято ткнула виделкою у млинець. Мара погано розбиралася у стосунках між людьми, але добре у своїй подрузі, тож вирок було зроблено негайно:

- Він тобі набрид.

- Ні, - швидко відповіла дівчина, а потім приречено впустила голову. - Просто він надто на мене насідає. Каже, що одружимося одразу після закінчення навчання. Вже й свататися приперлися. Мої батьки в шоці. Я також. Ми ж цього не обговорювали нічого. Він сам вирішив. Своїм батькам розказав... На що він розраховує?

- І ти змовчала? - звела брову Петренко. Адже її подруга не з тих, хто буде слухняною телицею йти за кимось.

- А що мені було робити? - зробила нещасні очі дівчина. - Ми ж наче закохані. Чому б не одружитися?

- І справді - чому? - підперла підборіддя Марина.

- Та я не за те, - махнула Олекса рукою. - Просто якщо він мене зараз не питає про такі речі, що далі буде?

- То скажи про це йому, - Мара зробила наголос на останньому слові. Й справді не діло, коли хлопець аж занадто в патріархат кидається.

- Та знаю я, що він відповість, що я все одно б погодилася... - закотила очі Саніна.

- А ти скажи, що не погоджуєшся, - запропонувала хід конем її невгамовна подружка.

- Тоді виходить, що я його не кохаю... - приречено розвела руками Олекса. Прийшла черга Марини закочувати очі "ой, матінко моя..."

- Саніна, ти наче вже доросла жінка. Й наче не дурна. Але зараз несеш повну маячню. Ти вважаєш, що він твердолобіший від мене й не зрозуміє твоїх почуттів, якщо ти йому все розкажеш так само, як щойно мені?

Зависла пауза. Олекса дивилася на подругу широко відкритими очима. Схоже ця думка до неї з якихось причин не доходила. Мара покачала головою.

- Що кохання з людьми робить. Жах.

Саме тому дівчина не хотіла більше закохуватися. Йти на жертви, тупіти, страждати... Нащо той геморой взагалі потрібен? Й щойно якесь незрозуміле почуття починало ворушитися всередині, вона безжалісно придушувала його. Саме так вона здихалася романтичної симпатії до Савелія, переплавивши її на міцну дружбу.

Натяки з боку білявого активно не помічала. Й це було найкращою тактикою тримати його у френд-зоні. Хлопець правила гри прийняв, бо перспектива втратити людину, яка його розуміла з півслова, була страшнішою, ніж необхідність стримати своє лібідо. З часом обоє настільки звикли бути разом, що якесь там кохання не мало жодного значення. Й це влаштовувало обох.

- Дякую, - в решті-решт видихнула Олекса й посміхнулася. Їй значно полегшало після усвідомлення, яке вона щойно знайшла.

Вона підскочила зі свого місця, міцно обняла подругу та притулилася губами до щоки.

- Я тебе люблю, - стискаючи лещата своїх рук, пробурмотіла у щоку.

Марина демонстративно закашлялася й стала удавати, що помирає від удушення. Обидві дівчини весело розсміялися, коли Саніна випросталася.

- Голова гуде. Ходімо вип'ємо кави, - запропонувала Петренко, підводячись і підхоплюючи свою тацю.

Вони вийшли з їдальні, а потім з університету, та попрямували до найближчої кав'ярні, де знайома дівчина бариста приготувала їхні улюблені напої.

Невдовзі до дівчат доєднався Савелій. В нього установча сесія вже скінчилася, а працювати він полюбляв вночі, тож зараз був відносно вільний. Вигляд хлопець мав такий самий як Мара вранці. Плакати він може й не плакав, але не спав точно, а скоріше за все ще й хильнув зайвого.

Проте вже після двох порцій напою білявий нарешті почав видавати щось більш осмислене ніж "у" та "у-у".

Обговорення тривало довго. Саніна навіть встигла засумувати й почала тицяти щось у своєму смартфоні, мабуть домовлялася з Сашком про зустріч. Проте, так чи інак, нічого зробити з тим, що грошей на обладнання не вистачало, парочка скажених геймрів не могла. Отже, вирішили просто робити все можливе, щоб якнайшвидше заробити необхідну суму.

***

На жаль навіть через півроку їхня фінансова ситуація мало змінилася.

Звісно з часом емоції з приводу недоступності того злощасного обладнання дещо вщухли, сховавшись десь в середині розчарованих сердець, але загальний настрій друзів рідко перетинав позначку "добре".

***

Савелій тицяв по клавіатурі так старанно та швидко, що звук перетворився на легке шарудіння. Він дуже поспішав завершити роботу.

Цю ніч хлопець провів програмуючи й думки про те, щоб відволіктися чи відпочити, ба навіть позбирати щоденні бонуси героєм, в нього не виникало. І справа була навіть не у тому, що йому потрібно багато грошей якнайшвидше, а в тому, що робота допомагала не думати.

Він просто не хотів зараз ні про що думати.

Такого, відверто кажучи, з ним давно вже не траплялося. Просто все зайве вилетіло з голови, залишилися лише символи та цифри, а ще ТЗ, що він вже вивчив напам'ять.

Втім, відволіктися все ж таки довелося, бо настирливий дзвінок телефону прокручував мелодію вже в десятий раз.

Що там могло трапитися? Кому він міг так негайно знадобитися? Це точно не був хтось з друзів, бо вони знали, якщо Шинкевич не відповідає за дві хвилини, то не має сенсу дзвонити ще. Коли вийде з гіперпростору, сам передзвонить.

Отже, це міг бути тестувальник. Виходячи з того, що вони спілкувалися тільки вчора ввечері, така настирливість могла говорити тільки про те, що щось треба терміново змінити.

Всі ці думки промайнули в голові за якусь мить. Й чоловік, що щойно перебував у потоці, встав вже розлюченим та роздратованим. Готовий відстоювати свої права та вимагати компенсацію.

Та номер, з якого дзвонив настирливий абонент, не був записаний в телефоні. Це роздратувало ще сильніше, й Шинкевич ткнув пальцем в екран телефону з єдиною думкою вилаяти співбесідника хай би там що. Але не встиг.

- "Ну нарешті", - почулося зітхання у слухавці й англійська мова. - "Я вже думав, що не додзвонюся до жодного з вас".

Голос був знайомий. Надзвичайно знайомий. Зараз Сава міг сказати навіть, що це жаданий голос. Хоч, відверто кажучи, його власника чоловік недолюблював. Такеші Курода, власною персоною, висів на іншому боці дроту.

- Пробач, робота, - промукав Савелій українською, бо знав, що його чудово зрозуміють, але більше не міг вимовити жодного слова.

- Це ти мене пробач, - після невеликої паузи відповів японець також українською. - Твій номер змінено, йде переадресація. Номер Марини-сан знаходиться поза зоною. На лист й повідомлення вона не відповіла. Ти, до речі, також... І давно ти розмовляєш українською?

- Близько року, - до горла білоруса чомусь підкотився клубок.

- Зрозуміло... То ти тепер також в Україні, - не питав, а стверджував Курода, але Шинкевич відповів:

- Типу того.

- Зрозуміло... Це, мабуть. навіть на краще, - знову пауза, японець судомно розмірковував над новою інформацією.

- Ти так намагався до нас додзвонитися, щоб...? - нагадав про себе білорус.

- Щоб запропонувати роботу, - стрепенувся Такеші.

- Роботу? - серце калатало по черзі то в животі, то в горлі.

- Так. Роботу модератором східноєвропейської зони.

- Модератором Сорану?

- Авжеж.

 На краєчку свідомості Савелій розумів, що його питання дурні, але він не міг повірити у те, що відбувається, тому не міг припинити:

- І нам нададуть обладнання?

- Звісно. Як же інакше? - Курода терпляче відповідав, скоріше за все розумів почуття хлопця.

Савелій закрив очі й сильно замружився. Його занурення у себе ледь не зіграло з ним злий жарт. Якби директорові увірвався терпець, цей шанс вони з Марою могли і пропустити. Хоча японець не сказав скільки саме людей йому потрібно...

- Ти Марині також хотів зробити таку пропозицію? Нам обом? Якщо до проекту мають взяти тільки когось одного, то я відмовлюся на її користь.

- Так, їй також. Перевірених людей насправді бракує. То ви підтримуєте зв'язок?

- Так, - голос японця знову здався Шинкевичу дивним. - Не відповідає вона, скоріше за все, через те, що в неї практичні заняття.

- Он воно що. Тоді я передзвоні їй пізніше.

- Я сам їй скажу.

- Я все одно подзвоню, - льодовим тоном промовив Курода.

- Як знаєш...

- Добре. Необхідну інформацію я надіслав у листі. Ознайомся з ним, а також підпиши договір про нерозголошення. До речі, вам доведеться переїхати до Києва. Можливо це тимчасово, а може й ні. Як вирішить керівництво.

- Мені не звикати переїжджати.

- Так, я зрозумів. А Марина-сан, вона погодиться?

- Впевнений, що так.

- Але її навчання...

- Вона може навчатися заочно, як я.

- Добре. Тоді до зустрічі.

- Добре... Гей, Курода!

- Що?

- Дякую, - дякую після невеличкої паузи вичавив білорус.

- Сподіваюсь на добру роботу, - відповів стандартною фразою його співрозмовник.

Щойно розмова завершилася, хлопець набрав номер своєї подруги. Він хотів неодмінно першим повідомити гарну новину. На його боці було те, що на дзвінки з незнайомих номерів Петренко не відповідала. А пошту перевірятиме тільки як повернеться додому. Тож ймовірність того, що Такеші буде першим не надто велика.

- Маро, це терміново. Нам необхідно зустрітися, - вигукнув Шинкевич ледь у слухавці почулося "алло".

- Окей, - дещо сторопіло відізвалася дівчина. - Що за справа?

Савелій полегшено видихнув. Якщо вона ще й досі не почала розповідати про пропозицію, то суперник до неї не додзвонився.

- Розповім, коли зустрінемось.

- Щось мені це вже не подобається, - пробурмотіла Мара.

- Сподобається, - не втримався від обіцянки білявий, чим поселив у душі подруги передчуття великої халепи.

- Ну гаразд. За півгодини у парку, як завжди.

- Я чекатиму.

Марина прибула без запізнень, але Савелій вже встиг замерзнути. Вітер кидав в обличчя противну мокву й пробирав холодом до самих кісток. Весна в цьому році все ніяк не хотіла розпочинатися. Сонечко трохи балувало теплими променями, а в наступну мить ховалося за хмарами, вітром і холодним дощем.

Шинкевич хлюпав червоним носом, тож дівчина пожаліла його і вирішила не розпитувати аж поки вони не дістануться чогось теплого та затишного. Та білявий і не думав себе жаліти, тому щойно подруга наблизилася, урочисто шморгнув носом та промовив:

- У мене надзвичайна новина!

- Це я вже зрозуміла, - кивнула Маринка.

- Сядь, щоб не впасти, - хлопець взяв Петренко за плечі й усадив на лаву, біля якої стояв.

Поверхня, зрошена дрібними краплями, навіть крізь довгий плащ одразу почала ділитися холодом з сідницями. Але Маринка стоїчно змовчала - друг був явно не при собі.

Він сів навпочіпки навпроти, продовжуючи стискати руки дівчини трохи вище ліктів. Наче вона намагалася втекти. Але щойно пролунала новина, Петренко й справді зробила спробу підскочити й застрибати. Та не маючи такої можливості через сильні чоловічі руки вона просто радісно заволала й завовтузилася на місці, а потім кинулася обнімати вісника доброї новини.